Кавові легенди: історія кольору мокко

Саме про мокко мріяли герої першого роману Жуль Верну під час мандрівки повітряною кулею. І не дивно. До початку XVIII сторіччя це була чи не єдина кава, яку знав європейський світ. В XIX сторіччі її теж вважали найкращою.

Незважаючи на славетне ім’я, Мокко –  це невеличкий торговий порт у невеличкій затоці Червоного моря.  І  кава тут не росте. Узбережжя – не надто затишне місце для вибагливої арабики.

Розквіт портового міста Моха  пов’язують з правлінням шейха Шааді.  Розповідають, що саме він загадав розширити кавові плантації у горах і використав затоку для налагодження жвавої морської торгівлі. На мішках із зернами ставили печатку порту Al-Mukha. Цю назву в Європі перекрутили на “мокко” та зробили синонімом будь-якої кави.

Незабаром невеличке селище перетворилось на  квітуче місто. А гори, де росли кавові дерева, з цього часу стали називати Кавовими.

По смерті шейха Шааді над його могилою побудували мечеть.  Кожного ранку тут молилися за  покровителя кав’ярень, що навчив правовірних любити каву.

Два сторіччя поспіль Ємен був єдиною країною, що постачала каву Європі. Згодом араби викупили у турків Моху і назвали  країну “Найщасливішою” –  тобто Ємен.

Про один з найкращих сортів із Ємену читайте в нашому блозі.